Автор книжки "Розмови про архітектуру" Богдан Волинський зібрав у своїй роботі розмови з харківським архітектором Олегом Дроздовим. Експерт розповів про міський простір, рельєф, світло, політику, ринок, архітектурні конкурси, професійну спільноту й освіту. Книжка підсумовує перші двадцять років архітектурної практики Дроздова, а також висвітлює важливі теми архітектури, які будуть корисні тим, хто з нею незнайомий.

Пропонуємо прочитати фрагмент із книги разом:

Cвітло

Я виріс у степовому південному кліматі. Спека означала для нас мокрі простирадла на два тижні. Їх потрібно змочити і завісити вікна, щоб знизити температуру хоча б на кілька градусів. Не було жодних кондиціонерів. Не було нічого, крім мокрого простирадла. Найкомфортнішою за освітленістю була загальна кімната. Але в якийсь час вона занадто сильно нагрівалася. Зовсім інший досвід — цілковита темрява і зелені хащі у харківських дворах, куди ніколи не потрапляло сонце. Питання кліматичного комфорту завжди стояло для мене дуже гостро. З таким досвідом я вже не відокремлював світло від тепла й холоду.

Не дивно, що культура взаємодії зі світлом — його відображення, фільтрація, запуск через борт або прямим потоком — пов’язана з різними географічними контекстами. Якщо виміряти споживання світла в люксах марокканцями та норвежцями, то в останніх його просто немає в таких кількостях. Щоб зрозуміти їхні будинки, треба весь час перераховувати світло так само, як ціни в іноземній валюті. Коли ми говоримо про те, що в Норвегії влітку спека, це все одно принципово інше літо, ніж наше, наприклад. А в південному кліматі, навпаки, взагалі немає теплового контуру. У тропіках будинок повністю проникний, адже йому потрібне перехресне провітрювання. Там іще інше ставлення до світла через те, що жителі мають своє поняття про оболонку будинку. У Середземномор’ї, Марокко, Бразилії, у всій Південній Америці світло існує тільки у відбитому вигляді. Двори є відкритими колодязями в будинку. У них відбуваються відображення і створення тіні. На подвір’ї світло вдаряється об стінку і відскакує кудись іще, немов м’яч. Світло, яке ми впускаємо у приміщення, крім тепла, точно так само пов’язане і з вітром. Це цілий комплекс речей, бо світлу завжди потрібний отвір.

Нехай не у крайній північній частині Італії, але буквально за 150 кілометрів на південь від Мілана в маленьких містечках сієста — це закон. По суті, це проміжна мінініч, яка настає через те, що все зачиняється. Легкий промінчик пробивається в кімнату, де триває післяобідній сон разом із сексом або без. Таким чином день ділиться на дві частини, а життя стає рівно вдвічі більшим. Ці простори створені таким порядком речей. У самісінький розпал спеки, коли на вулиці нестерпно, ти переходиш в антипростір, поринаєш у прохолодне, темне тощо. Це пояснює структуру середземноморських або північноафриканських будинків. Чи будинків в Ірані, Іраку. Ще збереглися аравійська архітектура, вальковані міста, які мають доволі первісний вигляд, навіть менш розвинутий, ніж марокканський. Там весь час перебуваєш у темряві. Вулиці, стіни, стіни... які формують тінь, попри те, що сонце б’є в тім’ячко.

На півночі ж будинки донедавна мали мінімальний розмір отвору відносно стіни. Тому легко впізнати все, що побудовано до XVI століття. У той час будинки були пасивними, адже заготівля дров, рубання, підтримання будинку в теплі — це трудомістка робота. Вікно було результатом найважливішого компромісу. Скло винесене у фронт, і його розташування дуже чітко визначає, як пучок світла має потрапити всередину.

А є таке ставлення до світла, як у японців. Річ у тім, що в них воно потрапляє у приміщення вже розсіяним через світлопрозорі конструкції з паперу. Багато що з побаченого в Японії мені пояснив корейський архітектор, який був моїм екскурсоводом. Наприклад, потрібно врахувати, що взимку в будинку холодно. Утім, звісно, мінімальний підігрів там є. Але це при тому, що від землі його мешканців відділяє тільки папір. На ніч усе зачиняється, однак кімната залишається пов’язана із садом через матову оболонку. Хоч і немає можливості поглядати на нього з ліжка, але в місячному світлі можуть падати тіні від сакури. Через цю оболонку завжди видно, чи потрапляє на неї пряме світло, як воно заломлюється, як нагріває поверхню.

У кожній рецептурі фігурує питання про те, яка саме доза світла потрібна. І тут можна дійти до повного розчинення архітектури. Є багато чудових проєктів, у яких скло змусило будівлю зникнути. Але, попри те, наявний тепловий контур.

Можна також використовувати світло, яке відбивається від землі й потрапляє всередину. Трохи піднята стіна — це досконала магія. Ще одне диво, коли світло відбивається зверху і якось по-особливому падає. Виходить різний за своєю природою спектр. Є ще багаторазові відображення, коли ти заходиш у довгий коридор, бачиш вікно й перспективу стін.

У проєктах мого бюро рішення пов’язані з аналогічними враженнями, які було осмислено й використано пізніше. Хоча є також речі, до яких ми прийшли емпірично. Наприклад, у своєму будинку я відкрив можливість визначати час за світлом з точністю до п’яти хвилин. Тут така лабораторія, де можна стежити за тим, як сходить сонце, куди заходить, які поверхні нагріває. Схожа робота зі світлом була у проєкті, який ми назвали "Будинок сонця". Там є дві вузькі щілини, які оперізують два поверхи по всьому периметру. Улітку світло буквально лазером ходить по стінах і випилює якусь кругову. Завдяки цим щілинам у разі потреби можна визначити час із точністю до хвилин.

Инф. buro247.ua